Панки в Чорнобилі. Епізод четвертий

Фото 19.08.16 18 44 28.jpg

ПРОЛОГ

Этот текст первый опыт написания отчетов о походах в Зону для нас. Мы решили разбить его на части и по очереди описывать произошедшее с нами, дополняя друг друга. Родной язык Роммеля — русский, Лютого — украинский, так что каждый пишет на языке, который лучше всего передаст его ощущения.

Лично я давно уже интересовался Зоной. Ни игра, ни книга (‘Пикник на обочине’) не стали причиной моего интереса. Интерес заключается в том, чтобы быть там, где нету никого, где кто-то был, но потом его не стало, и где немножечко нельзя. До этого похода я трижды был в Зоне, был в Припяти, встречал рассвет на Дуге, оформлялся, общался с самосёлами и лесниками. В итоге в нашей компании выработалась традиция: на границе лета и осени ходить в Зону. Три прошлых похода были максимально веселыми, в этот раз у меня было меланхоличное настроение. В конце лета я уволился со скучной работы и ушел на пенсию. Пенсию провожу достаточно насыщено: Эльбрус, Карпаты пешком и на мото, Джарылгач, даже топор себе выковал. Возможно поэтому данный поход не так контрастирует во мне как предыдущие, ведь тогда я отрывался от рутины, а теперь я делаю просто то, что хочу. Поэтому и шел в этот поход с забитой размышлениями о смысле жизни головой. Но, тем не менее, в Зону меня тянет по прежнему, у меня все такой же аппетит к историям самосёлов, анекдотам лесников и ухмылкам сотрудников милиции. Всё то же трепетное отношение к Зоне, как к чему-то живому и целостному. Всё та же ненависть к жлобам, для которых издевательство над Зоной приносит прибыль или помогает самоутвердиться.

Автор слів вище людина мені близька. Саме тому частина пасажу про інтерес є дубляжем моїх думок. Долі різні та погляди спільні. Мене складно назвати людиноненавистником та інколи жага сховатися від очей суспільства охоплює всі помисли. Радісно мати щороку таке часове вікно, щоб зграя рідних посіпак міцним кулаком пронеслась по дикому Поліссю. Й опишу ті відчуття лаконічно — ніхуя не піздєц, ми тут з пустині сад зробимо! ©

Изначально был план дойти через Ч-2 до Припяти, а там кому на работу, а кому на Левый Берег. В итоге мы просто расслабились, решили что дойдем до санатория ‘Журба’, а там уже решим.

Санаторій ‘Журба’, то сакральне для нас місце, що сховане у південних нетрях Зони. Про нього дещо згодом, детальніше і з фотографіями.

В этом году в нашу ячейку мы пригласили двух новых человек, в итоге пригласили еще и третьего, Колямбу, он-то и смог с нами пойти. Так-то требования у нас завышены: все должны быть веганами, но для Колямбы сделали исключение — хоть и вегетарианец, но уж очень он надежный, харизматичный и запас херовых анекдотов у него колоссальный. Не стоит слишком серьёзно относится к этим критериям: очевидно, для нас главное, чтоб человек был хороший и не ныл.

Супчик зник з невідомих для нас причин по сьогоднішній день. Вєнчіка здолала серйозна хвороба, що викликало не мало матюків в товаристві. Я ж зліг з болячкою вселенського масштабу. Ну, майже: весь торс був покритий червоними язвами. Клас? Ну от, менше ніж за тиждень до рашу пишу, що я, тойво, не йду. Ромель матюкнувся, інші тактовно промовчали. На душі кисло стало. Та що вдієш? Таке житє: потіти не можна, контактувати з водою також, фізичні навантаження не бажані, гіпоалергенна дієта… Одним словом — капут! Подумки я вже похоронив цьогорічний кураж. Та є Бог на світі. Мій по рахунку четвертий лікар, а по сумісництву батько мого близького товариша, виявився людиною з руками Авіцени і спочатку наніс хворобі нокаутуючий удар в саме її кодло, що спричинило стрімку ремісію, а вже опісля добив нещадно. Проте, в поході. З цими маленькими вагінами здалось мені таки виходити.

Провизию в этом году покупал я, с учетом опыта прошлых походов. За день до выезда отправились вместе с Жидовичком и Диммлером в Ашан, накупили жрачки, мыла и свечей. И тут, на нахуй, Диммлер говорит, шо ему прислали кучу работы и он не может идти в поход. Все жутко расстроились, но был в этом и плюс еду на пятерых теперь будут жрать четверо. Нести, правда, тоже.

Окремо бажається розповісти про Бєспрєдєла, він же Жидовічок, бував з нами на Ч-2 буремного літа 2014-го, саме тоді, коли на форумі (доступ обмежений) та в Зоні вирували баталії навколо червоного прапору. Того разу все було епічно, а втім, як і завжди в наших маршах. Та Бєспрєдєл на Дугу не поліз: страх висоти дався взнаки. При плануванні цьогорічної дискотеки він сміло заявив, що народить кабана, але на Дугу вилізе. Мало бути охуєнно. Мало. Та про це далі. 31-го серпня, в день, коли я пишу ці рядки, Бєспрєдєл покидає територію України в пошуках кращої долі й коли повернеться ніхто не знає. Квиток в нього в один кінець й тому, братан, коли читатимеш, знай, що ми всі скучатимемо. Особливо я.

Изначально планировалось, что нас будет шесть человек, поэтому я сразу договорился с ВЧ о скотовозе. Потом нас осталось уже пятеро, а когда и Диммлер отвалился, я начал пробивать легковушку. Неудобная просьба ‘а-давай-ты-отвезешь-завтра-поздно-вечером-четверых-дэганов-под-Зону-а-сам-будешь-ехать-назад-поездка-займет-под-четыре-часа’ была озвучена раз десять. Мне каждый раз было очень неудобно и я, в некоторых случаях, сам уже отказывался от своей просьбы, потому что видел как ставлю в неудобное положение своих друзей. В итоге мы решили ехать с ВЧ, он четкий и аура его автомобиля строго положительная и заряжена на мягкий десант.

В этом походе превалировали выражения ‘доложи обстановку’ и ‘дэбилы, бля’. Первое я придумал шоб заёбывать Жидовичка и шоб он отчитывался. Второе выходило из меня невольно, наблюдая за остальными участниками похода. Уже на второй день обе фразы употреблялись всеми по отношению ко всем и к каждому.

День первый

Встретились на Оболони с ребятами, купили воды, хлеба, игральных карт, подождали ВЧ на колеснице смерти и ринулись в путь. Время выезда 21:30.

DSC_1782.JPG

За вікном майорили вогні вечірнього Києва, а згодом і шлях дороги Р02. На третьому ряді сідел вмостилися Колямба з Бєспрєдєлом, далі я з Ромельом, а біля штурвалу ВЧ і його супутниця. Дорога стелилась м’яко, смакували наші минулі чорнобильські поразки та перемоги, воєнно-політичні перепетії на півдні та сході країни, а також досвід ВЧ в ЧЗВ. Випадково проскочили поворот на об’їздну Іванкова, повернулися, й на виїзді з міста я знову відчув те, що і щороку: щемить всередині від передучуття буреломного пекла. Летимо крізь поля Романівки та Максимовичів (назви населених пунктів змінені), повертаємо на Луговики…

В этот раз скорость передвижения по трассе составляла 80-90 км/ч, поэтому, известный в прошлом году кирпичами в штанах, резкий поворот севернее Иванкова проехали без каких-либо значительных криков с открытыми глазами. В прошлом году было намного ‘веселее’.

Та про те, що було в минулому році в наступному звіті, а поки — сьогодення.

Мои первые два похода случайно попадали на полную луну, что невероятно скрашивало ночные променады под колючкой и за ней. В прошлом году я нарочито уложил даты приключений под полнолуние. В этом году сделал так же, но уже объезжая Иванков мы заметили, что тучи закрыли небо почти полностью, западнее нас сверкает и луну видно только через крохотные просветы. Ну не вечно ж плавать в шоколаде.

IMG_0760.JPG

Тим часом ми вже під’їжджаємо до Мар’янівки. В одну мить, просто з самого Шеолу, нам на зустріч їде легкове авто. Зважаючи на прикордонну специфіку регіону даю команду всім лягти, щоб шість голів не викликало зайвих підозр. Автомобіль, що їхав, мав білоруські номера. Оминулось, триває наближення до часу Х. Останні хатинки з ввімкнутим світлом і… Тишина… На ходу прощаємося з ВЧ та його супутницею, десантуємося в хащі передзоння. Ммм, кохані дикі троянди, шипшина, тьма кропиви й іншої нечесті нещадно рвуть мій дешевий ріп-стоп. Кайф! Одна-дві хвилини і ми вже на плато. Кажу Ромелю, що наступного разу треба знайти кращий вихід, бо це вже люто навіть для нас. Посцяли дружно й зашли в ліс. Я форсую своїм грішним тілом зелень та в один момент розумію, що треба ліхтаря. Його не взяв, бо мій виявився мертвим перед самим виїздом, смартфон з потужним ліхтарем та батареєю зламався буквально в дорозі до столиці, а новий забувсь купить. Декілька разів прошу Ромеля посвітить, потім розумію, що так діла не буде і пропоную обмінятися з ним місцями в колоні.

На вполне разумный вопрос ‘А где, бля, ваши фонари?’ я получаю скомканное бэкание и ‘а у нас нема’. Дэбилы, бля. Только Колямба внятно сказал, шо ему кто-то сказал о ненужности фонаря в Зоне. Узнать кто именно у меня не вышло из-за того, что Коля ровный тип, за это мы его и любим.

Ромель поворчав та смиренно почимчикував далі, бо шо рабить. Йдем-йдем, а щось явно не так. Штучний сосновий ліс мав буть за рядами якого можна дійти до кордону. Нема й нема. Дістаємо компаси, один показує туди, інший де-інде. Продовжуємо броунівський рух. Неочікувано для самих себе вийшли туди, куди треба. Валимо танками й таки так попереду Вона.

Пробираясь сквозь джунгли, которые стократ надежнее охраняют Зону чем колючка, Лютый обратил внимание на блики метрах в 50 от нас. Мы залегли за бревно, я увидел их тоже это были слабые блики, которые моргали через разные промежутки времени, было похоже на то, что кто-то ходит с фонарём. Немного полежав, поняли, что это луна играет с нами в игру, ведь блики никуда не двигаются.

Тихенько дійшовши до дроту, перевірив відсутність патрулювання, дав команду у вигляді ‘Ей, ви, давайте’ спочатку шепотом, а потім вже в голос. Про себе ржу, які ми дібіли. Дві хвилини і ми є. Вчетверте та сама траншея, той самий спринт з наплічником. Як каже класик: ‘Дежавю — это повтор по-французски’. Заховалися за ялицями, присіли подихати повітрям, випити водиці, дехто зателефонував домів й гайда далі. Щиро зізнатися, то я дещо розгубився в геолокації власної дупи, тому просто довірився експерту, себто Ромелю, який не раз рятував голодранців без GPS та і не раз в пиздоріз затягував. Лірика, не про те. Бравуємо й виходимо на патрульну асфальтовану дорогу. А похуй аж співа на всі груди. Втримуюся, щоб знову не вжити слово ‘кайф’, бо тільки воно і приходить на думку. Цей аромат не зрівняти ні з чим. Хоч я і родом з Карпатських гір та в Поліссі є щось мені дуже рідне. Це з’явилося 30 років назад. Безоб’ємне людське горе, яке я кожного разу розділяю тут. Емпатичний біль сповнює мої жили й інколи, час від часу, пускаю сльозу одну-другу по цим покинутим землям, по людям, які її кохали.

Крок за кроком ми сунемо в напрямку Північ в сподіваннях побачити Місяць. Сьогодні він до нас спиною. Взамін над головами нашими гостюють хмари, які все збираються і збираються в одну велику й потужну субстанцію, щоб в один момент дати нам зрозуміти — сухими ви звідси не вийдете. Так тому і бути, Йсус страждав і нам велів. Водночас починає накрапати теплим літнім дощем під акомпонемент грому зі світлоефектами. Гроза набирає сили й піднімає темп. Ромель звертається до мене чи не сховатися в лісі, перечекати. Вагаюся та довіряюся йому. Заходимо в ліс, влаштовуємося під одиноким листяним деревом і чекаємо чуда. Його нема, лиш ще далі гузиця під носа лізе. Лягаю грудьми на рюкзак, ноги піджимаю й починаю ступнями вкопуватися в підзол. Всі інші синхронно повторюють діяння зі своєю специфікою, а Ромель в голос: ‘Спасибо нашему Богу Гортексу’! ‘Навіки йому слава’, — чується йому у відповідь!

Мне казалось, что мы уже очень много времени втыкаем под дождем, я даже пару раз засыпал сидя на корточках, но потом дождь начал идти сильнее и я, одев рюкзак с рейнкавером, сел на колени так, чтоб рюкзак прикрывал меня от дождя.

Пришло время и в этом году ощутить животный страх: метрах в 50 от нас приземлилась молния, грохот был непередаваемый, как будто череп треснул.

У вухах гудить, в серці колотить, дощ не закінчується. Ромель пропонує вставати і йти, бо думає, що то все на довго. Я знову вагаюся і щиро кажу, що як буде, то так і буде. Встаємо, марш на Північ триває, темрява, води море, по коліна промокли. Нарешті асфальтована дорога. Несемося по ній й доходимо до першого села при вході в котре Ромель включає Колямбі дуже страшний метал, от просто дуже страшний, в грудях аж не добре. Вокал такий мерзенний, гітари просто шкрябуть спину. Коротше, всцявсь я нормально. Зона магії наді мною не втратила.

Долго искали прошлогоднюю вписку, решили просто заночевать в нежилом помещении на бетонной площадке. Проснувшись утром, естественно, первым делом я увидел хату, где мы ночевали в предыдущий раз, она была метрах в 50.

Приміщення було повне пилюки, мінімально облюбоване тимчасовими постояльцями й доволі тепле. Розклавшись поставили чайок, який опісля заїдали просто, перепрошую, охуєвшими м’ятними пряниками. Зараз як згадую, то аж витягуюся на стільці. Колямба відмовився від частувань і як на мене дарма, бо зранку вже пив Фармацитрончик.

Когда уже все укутались в спальники, я включил Леся. Нірвану, а потом Гамлєт. Все похихикали и умиротворенно уснули.

День второй

Вдосталь виспавшись вийшли на вулицю, розклали мокрі речі (всі, окрім мене, мгеге) і почали варити вівсянку. Колямба каже: ‘От тепер той видно заради чого йшов’. Таки так, краса довкола щоразу вражає. Організовано здійснили всі процедури, зібралися й вирушили.

DSC_1784.JPG

Так как идти предстояло по довольно популярной дороге днем, мы использовали следующую методику: первый смотрит только вперед, второй-третий по своим сторонам, замыкающий, каждые 5-6 шагов, оборачивается и смотрит назад. Первый идет 100 шагов, останавливается и ждет пока все пройдут дальше, становится замыкающим. Методика ни разу не подвела, проверено в предыдущих походах, хоть в этот раз не было ни одной тачки, кроме той, которую заметил Жидовичок, она проехала перпендикулярно нам, бликнув лишь металлическим блеском. Потом мы этой машины не слышали и звука. Далее удачно добрались до поворота на необходимую ЛЭП, быстренько дошли до болота.

DSC_1788.JPG

DSC_1800.JPG

DSC_1802.JPG

Ромель бажав форсувати болото, як минулоріч, та я ще до того, як побачив якого розміру воно зараз, одразу вирішив шукати обхід. Хлопці одобрили освоївшись на полянці, а я пішов у розвідку. Через декілька хвилин успішно обігнав болото, повернувся й повів свою братву до Ужа. Вже через якихось десять хвилин ми були біля нашого рідного санаторію ‘Журба’.

DSC_1806.JPG

Так ми назвали одну місцину на узбережжі. Злегка перейшли ріку, розклалися і першим ділом пішли митися. Для мене цей момент був особливим, адже я не мився цілий місяць! Я ж хворий, ага. Сказати, що то було добре, то нічого не сказати. Я ніби заново народився. Шкіра просто злазила з мене, як з кота шерсть. Брр. Нахиляюся до води, омиваю обличчя п’ючи водночас. Блаженство та ідилія: вимилися й випоїлися. Наївшись почало хилити до сну. В чому відмовляти собі не став, як і Колямба.

DSC_1808.JPG

 

Пока Лютый с Колямбой спали после обеда, мы с Жидовичком прогуливались по берегу Ужа прокачивая скил на брёвнах и высылая фотки в Инстаграм. Понимая, что время идет к ночи, решили сгонять бегом на вышку в Черевач, глянуть как обстановочка. При выходе из лесу увидели парочку следов, которые шли с Ч-2 на Юг. В итоге пока дошли, солнце уже зашло, решили подняться уже на следующий день.

IMG_0710.JPG

 

Тим часом, в очікуванні легенів, прокинувшись, почали з Колямбою бесіду й першим ділом згадалася минулорічна історія, де на цьому самому місці я сидів з Дімлєром, а Ромель і Ювелір, втомившись слухати дикі крики лося, пішли вночі на фото-полювання. Знаю, звучить кумедно, якщо зважити на їх фото-інструменти, то стає ще смішніше, але нічо, вграли по крепкій чашці сангрії й захотіли пригод. Ми ж по рації ‘докладывали обстановку’. Фото-полювання, звісно, закінчилося безуспішно. Та щастя в процесі, не в результаті.

DSC_1831.JPG

 

Ромель з Бєспрєдєлом повернулися, повечеряли й почали влягатися спати. Я вирішив зателефонувати коханій, в процесі розмови з котрою з неба впало декілька хижих птахів у нетрі Ужа. Таке тільки тут буває. Прикро, що цьогоріч, на відміну від минулих вилазок, тварин ми бачили обмаль.

Вклалися й разом з Подерв’янським заснули, що діти.

День третий

Всю пятницу мы просто чилили в санатории. Та шо говорить, это место создано для беспробудного отдыха. Купаешься себе по-царски с карасиками, когда хочешь пить садишься в речку и пьешь, упражняешься в удержании баланса на поваленных соснах, просто созерцаешь природу. В прошлом году, правда, олеги кричали все время, а в этот раз их вообще не видно, не слышно.

Олеги, то лосі. До слова, ще в першу ніч став відомий сумний факт для нашого гастрономічного туру забули кришку від казану. Зважаючи на те, що варити-наварювати збиралися немало, наш Беар Грілз домашнього розливу Ромель хвацько оформив зі знайденого тетрапаку, з-під томатного соку, тепловий екран, себто кришку звичайну. Ромель пишався собою на всі груди, я нишком, бо як не як, а зарішав відмінно. Гастротур врятований.

А еще, бегая по левому берегу Ужа, оголив шпаги, мы с Жидовичком заметили опять парочку следов, предположительно 39 и 43 размеров, на этот раз без обуви и под тяжестью рюкзаков, видимо это те же следы, что мы обнаружили вчера. Хотелось бы узнать мысли сталкеров, которые бы нас встретили в таком виде. Наверное, зрелище не частое в этих местах.

IMG_0693.JPG

 

У декого, як завжди, в сраці є пропелер і завелася пісня ‘Пацаны, идем снова в Черевач’, на вишку. Я вже був виспаний, тож ідею підтримав. Колямба залишився, щоб в разі чого опротоколитися, а ми почимчикували до вишки. Ех, який же ліс прекрасний. Дотопали до вишки, закинулися на верх і давай глядіть.

Фото 19.08.16 19 17 14.jpg

 

 

Ромель каже, що треба організувати таймшнапс, тобто таймлапс. Ну та добре, давай. З того моменту пересуватися в кабіні можна було лише з підвищеним рівнем граціозності, щоб не дай Бог не зачепити камеру, інакше все могло закінчитися летально. Для мене. Отож, почалася знимка. Бєспрєдєл начав читать газету ‘Факты’ 2002 року, я в кожному віконечку сподівався врятуватися від нудьги, а Ромель мучив смартфон.

dsc_1837

В кінці то кінців, опісля енної кількісті часу, я з Бєспрєдєлом явно втомились, на що вирішили злісти, бо може внизу цікавіше. Цікавіше внизу не стало. Спочатку вивчали лайно невідомого походження (Бєспрєдєлу особливо сподобалося), потім дивувалися дивам, а саме архітектурним здібностям лісників у вигляді лавочки біля дороги.

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-19-08-16-20-20-18

 

Потім схтілося звільнитись від духа ведмедя й зайшов за лісничу хатку, де очумів від кількості сміття та нездало зробленої сміттєвої ями з якої вітер розносить весь пластик. Дзвоним Ромелю, скучно, а той каже, що буде сидіти до повної темряви. ‘Їдрітовий корінь’  сказали ми і сіли на чудо польоту дизайнерської думки. Ромель дзвонить: ‘Пацаны, воды не хотите?’. Перша думка, що тому аби щось скомуніздити, але ладно, пить дійсно хтіться. Красивий політ пляшки зачарував, вода виявилася теплою і газованою, бе. Дзвонимо знов на гору, кажемо, що йдем. Пішли. Повернувши з асфальту в душу ввійшла тьма. В деревах намагаюся помітить Щось. Чи можливо Когось. Нема нічого, лиш мій страх. Пришвидшую крок, кажу товаришу, що стрьомно мені. Той мене не зрозумів. Спочатку здалося, що то не так далеко, але кожен метр дивував своєю довжиною. Тривога охопила розум і рівно до того моменту поки не побачив Колямбу на душі вона мене з’їдала. Колямба без протоколу, прийшов Ромель.

Продолжая снимать таймлапс, на гопрохе села батарейка, я её поменял и поставил снимать дальше. Доснимав уже почти до полной темноты снял камеру со штатива, спрятал все по карманам и неторопливо спустился вниз. Пройдя уже метров 200 от вышки, решил проверить всё ли на месте и хватился одной батарейки от камеры. Перелопатив в который раз все карманы, понял, что надо возвращаться наверх. Дэбил, бля. Поднялся наверх, ничего не нашел. Поискал еще немного на клетках вышки, под ней, смирился и пошел домой. Зона взяла своё. Тем временем стало уже совсем темно, луна показалась на минуточку и опять спряталась за тучи. Идти предстояло одному по лесу минут 20 и это было, э-э-э, немного тревожно. Включил ДахаБраха в плеере, но сразу выключил, хотелось слышать что происходит вокруг.

По приходу в ‘Журбу’ решили обсудить дальнейшие планы. Так как наступали выходные с вобщем-то неплохой погодой, возрастали шансы приезда отдыхающих. Прикидывали идти на Ч-2, но нам с Лютым хотелось уже чего-то нового. Так и решили пойти через Страхолесье. Точно знали, что в Опачичах живут самосёлы. Все ведь видели видосик про лисичку в Опачичах? Подерев’янський і спать.

День четвертый

Очі відчинились, ніздрі наповнили кров свіжим поліським повітрям, спина сама собою піднялася. Розпочався сніданок, швидкі збори, прощання із санаторієм і вихід на Черевач. Місце неймовірно магнетичне і приведе мене до себе ще не раз. Вийшовши на асфальтовану дорогу одразу помічаю лісника, що лізе на вишку. Лісника від сталкера відрізнити дуже легко: лізе так, ніби вмира вже на тих драбинах. Залягли чекать, палим на вишку. Ходить туди-сюди всередині, а нам скучно стало. Кажу хлопцям, що давайте йти, бо ломитися через село до річки серце не лежить. Бог з ним, встали та і пішли собі повз вишку до дороги. Нахаби, ага.

Лютый первый вышел к дороге посмотреть как там обстановочка. Глянув в обе стороны, дал команду быстро бежать. Перебегая увидел со стороны моста две маршрутки, так и не понял зачем мы так стремительно ломанулись.

Я також, гиги. Залетіли в Черевач, летимо, шо кабани. Зупинились біля корівника. Думається куди піти, щоб річку перейти. Ромель повів петлями, а заїбавшись попросив Колямбу протанкувати, бо той єдиний був в штанах. Очікуваного ефекту досягти не вдалось: Колямба виявився доволі ювелірним парубком в питаннях джунглів. Вийшли на сільську дорогу і почали направлятися на…  Централ! Питаю в Ромеля на кій біс ми блукали, якщо до ріки не йдем. Відповідь вразила.

Словив себя на мысли, что наш поход как-то сероват, решил, что надо перебегать мост сверху, в самый насыщенный день недели, хули цыцки мять, все ж спортсмэны. Конечно, были предложения спустится из села к речке и там её форсировать, но я эти попытки саботажа задавил авторитетом. Прошлись по селу вдоль дороги, преодолев селоджунгли. Выбрались к мосту, тачек минут 10 вроде слышно не было, и побежали: Лютый, я, Жидовичок, Колямба. Обстановка в общем спокойная, погода ясная, но все равно ж надо побыстрее донести свои мощи на тот берег. Узрев, что Лютый начал немного сбавлять темп, я кричу ‘Давай, сука!!!’. Конечно, зная, что он наверняка подумает, что там какое-то паливо подозрительное или олег бежит за нами и опять ускорится. А я себе бегу за ним, сам отдаю последние силы, зато гыгыкаю. Успешно завершив наше упражнение, с чувством выполненного долга, и того факта, что удача на нашей стороне, разлеглись сразу у ступенек на мост.

Автомобілі їздять, ми ржем, а Бєспрєдєл виглядає стурбованим. Проїбав устилку від кросівка, котрий висів прив’язаним до рюкзака, а вона окремо була в боковому кармані. Не довго думаючи кажу йому: ‘Стартуй’, на що він задерши підборіддя направився в сторону моста. Чується знову машина, але ні в кого нема сил піднятися поглянути, як від них увертається Бєспрєдєл. Потім ще одна. Бачимо вже біжить назад. Ще одна! Влітає лобом штовхаючи хащі. Я ледве не всцикаюся, або може трохи і пропустив. Валиться долілич. Опісля пари хвиль подолання некрозу легенів розповідає про шпіон-стайл никання за відбійником. Впевнений, що його помітили і дико ржали, як і ми. Устилку не знайшов.

Двинулись ближе к речке, чтоб пообедать и скупнуться напоследок. Решили просто пойти под мост. Набрали воды, поставили ограду из каремата для горелки, зажгли огонь. Я пошел купаться, доплыл до основания опоры моста, залез на неё и оттуда увидел там двух огромных рыб, размером с руку, может карпы, точно не скажу, консерваторий не кончал. Они чинно кружились вокруг опоры, ну и я, подождав пока они уплывут чуть дальше, сеганул бомбочкой в воду. Поплыл к своим, начал давать очень важные советы по поводу приготовления еды и тут звук мотора: на том берегу по грунтовке проехал УАЗ-буханка. Но мы как-то забили на это явление, шутеечки вокруг приготовления пищи продолжились. Еще я с хохотом вспомнил видео на ютубе, как чуваки форсировали этот мост по-руферски, тоесть забравшись на него снизу и держа рюкзак в руках переходили в позе раком по продольным балкам. Зачем так делать, если воды максимум по грудь здесь, я так и не понял. Но так еще Уж никто не переходил, это факт.

IMG_0675.JPG

 

Ну и вот теперь, на том берегу, припарковался бобик. Из бобика вышли люди. Мы переглянулись, гыгыкнули в унисон, ведь все наши мощи были разбросаны и очень контрастно выделялись из окружающей зелени, песка и бетона. Спрятавшись за опору моста стали наблюдать. Это, видать, лесники набирали воду с Ужа. Не заметить нас они не могли, ну честно. Расстояние было реально метров 60, но они просто ооочень сильно не хотели смотреть в нашу сторону. Так оно и не удивительно: зачем им этот лишний гемор. Менты им не кенты. Все разошлись по своим сторонам.

Успішно вилізли на Ямпільський поворот, та, ховаючись від чергової машини за відбійником віддав йому честь лицьовою частиною великої гомілкової кістки. Болить, курва, та що робить, йдем. Дорога дальня, нога ниє, я стараюся не нити. Максимум сам собі. Йдем. Дивлюся на хлопців й розумію, що десь таке щастя воно і є: четверо злиднів нищать свої заморські кросівки об покинутий асфальт прикрашений розпеченими променями сонця.

IMG_0669.JPG

 

Решили сделать привал на небольшом перекрестке, увидели справа Дашаву. Оставив сумки, пошли глянуть на огромную двойную ЛЭП. Под ней еще оказалось ямпольское кладбище.

Марш триває. Скучно. Хто почав не знаю. В хід йдуть дикі яблука. Летять градом, поки не скінчились запаси. Вхід в Опачічі ознаменувся миттєвим спостереженням пожежної вишки, а опісля пари метрів автомобіля, що хитро сховався за кущами, аля стайл олдових ДАІшників. Переміщаємося на протипожежну смугу зліва і продовжуємо нахабний рух, поки не зрівнялися з автомобілем. Нам до них метрів 12-15. Поряд із відкритими дверима стоять двоє людей, бачу, що щось п’ють з капоту. Ромель виявляє бажання піти до них поздороватися, на що я мовчки ржу. Нахабність досягає максимуму. Та раптом до них приєднуються ще двоє, сідають в авто і їду в сторону Централу, а за ними з’являється буханка, можливо саме та, що під мостом. Умудрився так вкопатися в протипожежку, що всі ноги в піску.

Преодолев алкозасаду пошли дальше по селу. Увидели пожарную часть с вышкой. Затем начали поиски хат самоселов с колодцами. На одной из улочек нашли отдельно стоящий колодец и по шурику заполнили наши сосуды и оросили физиономии. Пошли по селу искать жилье. Зашли почти в первую попавшуюся хату, там этот вечный запах старости, влаги и пыли. Не знаю почему, но мне он очень нравится, когда-то у меня в селе был такой же запах. А теперь села у меня нету. Мы тихонько расположились и начали готовить еду.

‘Сохран’ фантастичний. В домі не живуть, судячи з церковного календаря, з 2007 року. Кількість ікон гнітить мою атеїстичну душу. В жилах кров холоне, а очі втримують сльози, які от-от покотяться. Біль колишніх господарів відчув крізь час. Тут жили охайні люди, тільки пил часу вносить незначні корективи. Декілька днів наведення порядків і хатинка буде як вчора. Та мабуть вже не судилося ніколи. Люди покинули це місце залишивши тут мінімум речей, але забувши тут своє дитинство. Чи то я такий чутливий і ніжний, чи то інші надто черстві, але загрузило мене надто. Окрім ліжок та крісел нічого не торкалися. Матраси та акуратно складена постіль продовжили чекати своїх господарів.

Фото 20.08.16 18 34 08.jpg

 

Врятувала думка Ромеля піти селом пройтися в пошуках школи. Село було древнім, ще до прочитання статей про нього відчув це серцем. В пошуках школи блукали колишніми вулицями цього прекрасного місця. Село не нагадувало ті місця, де виріс я. Та в них я бачив себе. Можливо в минулому житті я тут жив? Не було іншого життя. Просто люблю я Полісся. Школу не знайшли. Знайшли гарне дерево. Чи то я скоріше. Приглянулось мені. Повернулись ‘додому’, поїли і повкладались спати. Завтра дорога на Південь. Засипав під великою іконою святителя Ніколая.

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-20-08-16-19-36-04

 

Перед сном я опять включил послушать Леся, но не надолго. В этом месте мне хотелось просто полежать в тишине. Мне долго не удавалось заснуть, а если и удавалось, то не надолго. Тяжело заснуть в чьей-то хате, которая вроде еще кому-то принадлежит, но по факту она уже мертва. В ней уже навряд кто опять будет жить. Мне намного проще спать в разваленных квартирах Припяти, где весь быт это уже заслуга отчаянных ходоков, в бытовых помещениях, в научных центрах. В местах, где уже нету души прошлых хозяев, где только пыль, развал и отклеившиеся обои.

День пятый

Ранок розпочався складно. Мали встати раніше, але подолати свої фізичні потреби не вдалося. Коли годинник показав вже надто непристойні цифри підірвалися. Сніданок, збори і вихід. Сказати, що йшли ми на повних похуях, то, мабуть, нічого не сказати.

Фото 21.08.16 08 43 46.jpg

 

Шли все время по асфальту. В воскресенье утром мало кто ездит, думали мы. Ну оно так почти и было. Проходим Куповатое. Тут очень круто сохранившийся колхоз, я такого вообще ни разу в Украине не видел.

Фото 21.08.16 09 56 43.jpg

 

Напротив колхоза небольшое выбеленное здание с табличкой ‘Експериментальна дільниця Куповате ДСНВП ‘Екоцентр’. Все закрыто и ухожено. Вообще, в селе живут люди, это видно. За Куповатым прилегли на обочине отдохнуть, оказалось, что мы недалеко совсем от масштабного братского воинского захоронения, узнали это по викимапии только как вернулись.

Фото 21.08.16 10 12 23.jpg

 

Следующее село мы обошли по асфальту. Сделали еще один привал. Под дорогой в этом месте был бетонный тоннель, видимо тут ручей когда-то был. В нем птицы сделали себе пристанище. Я увидел грунтовку в лесу уходящую на юго-запад, изъявил желание пройтись, Жидовичок меня поддержал. Прошлись, увидели линию пожара, пожарную колею. Раздалось два выстрела. Ну, думаю, заебись.

DSC_1906.JPG

 

Постріли ми також чули. Вилізши на поверхню зібралися продовжувати рух, як тут я помічаю рух позаду нас. Приглядаюсь… ВЕЛОСИПЕД! Ховаюся за лежачим деревом з Ромельом і Колямбою, а Бєспрєдєл чи то ще не вліз на дорогу, чи то сховався. Раджуся з Ромельом, як то було в Опачічах, що рабить. Вирішуємо вітатися з ним.

Ліричний відступ. Беру в руки полотно і масло, описуватиму картину: стоять три одоробла з величезними наплічниками, а до них на старому радянському велосипеді наближається людина, в якої десь розміщений гучномовець з якого на декілька десятків метрів лунає безсмертний хіт ‘YOU MAKE YOUR OWN HEAVEN AND HELL’ авторства C.C. Catch. Не брешу, чесно, все так і було. Сі Сі, мать її, Кетч. Ромель виходить з-поза дерева з піднятою рукою: ‘Здравствуйте!’, а чолов’яга, чи то дід (до спільного знаменника ми так і не прийшли), скромно відповіда ‘Здрасьте…’ і продовжує рух обертаючи голову на більше ніж 100 градусів, ще добру сотню метрів, час від часу повторюючи короткочасні споглядання. Я ржу, мужик, мабуть, ні.

До слова і неочікувано про мох. В похід я взяв трекінгові низькі і звичайні бігові кросівки. Перші почали надавлювати мої бідолашні великі пальці (маю проблему із врослими нігтями), тому одягнув другі. Та вже через декілька годин маршу від моста я помітив на підошві лівого дірку, яка доволі швидко збільшувалася в розмірах. Було тяжко, але врятував мох. Мооооох. Такий м’який.

Еще в Опачичах увидел, прям перед Страхолесьем, на генплане, базу отдыха с отдельно ведущей к ней дорогой, захотел туда наведаться. Дед рассказал, что то была дача Антонова (авиаконструктора), потом там тусил Шуфрич (собачий депутат). Приближаясь по асфальту к КПП я его издалека заметил, а чувачки думали шо это не башня, а просветы в лесу. Мы заблаговременно свернули в лес. Начали искать дорогу на ту базу отдыха. Так как выстрелы к этому моменты мы слышали уже неоднократно, были предельно на чеку. На пьяных ментов с ружьями нарваться хотелось меньше всего. Аккуратно подошли к бетонной дороге. Видно было, что машины ездят по ней. Прошли где-то метров 500 по ней, свернули круто в лес и вышли на его край. Ловила связь, было видно уже поселок. Времени было где-то 12:30. Решили уже сегодня ехать домой, маршрутка в 5 уходила в Киев. Никто больше на ту базу идти не хотел, я сам погнал. Шел туда мегаосторожно, ни одна палочка не хрустнула под моими ногами. Завидев здания я еще больше затаился. Но подкравшись ближе понял, что никого здесь нету: все разграблено, на зданиях нету окон. Все же выстрелы были у меня в памяти, я быстренько пофоткал, что увидел, и свалил к ребятам. Стали идти крейсерским шагом на выход. Минув обыденные для сталкера перепоны, мы вышли из Зоны.

ЭПИЛОГ

Осівши під палаткою місцевого напівгенделю/напівмагазину ми стали очікувати автобус. Спершу взяв бананів і пепсі файно є! Потім нагодував місцевого бідолагу-котяру єдиним доступним в магазині кормом. Присівши на стілець я дуже поступово почав осягати всю глибину проблеми. Ненависть до оточуючого нагніталась за принципом води в чайнику. В якийсь момент вона досягла апогею поєднавшись, мабуть, випадково, з нудотою. Символічно. Поряд з нашим місцем дислокації припаркувалось авто, з нього вийшло троє молодих хлопців і вони сіли за сусідній столик. Їхня присутність не вносила особливого дисбалансу, на той момент будь-хто, окрім моїх супутників, бажався зникнути. Та на велику прикрість з їхнього авто лунав дуже сумний російський реп. Сумний у всіх можливих значеннях: сумні тексти, сумні біти, сумні читки і підспівки. І зміст пісень про сумні події в життях сумних авторів. Квінтисенція, так би мовити. До автобусу залишалася година, я закалився в ненависті й купив ще один пакет корму коту. Хлопці дали товариському псу шматок батону. Здається вперше за похід захотілося зіграти в карти. Долати час потрібно було з допінгом, хоча б таким. Помили ступні й перемістилися на зупинку, попрощалися з котом і собакою, перекинулися парою слів з місцевою жіночкою і закинулися в автобус на останні чотири королівські місця. Попереду довгих 800 кілометрів додому й рік очікування повернення сюди.

Когда выходишь из Зоны всегда тяжело привыкнуть к людям. Одно дело, когда сразу после Зоны ждешь маршрутку на безлюдной остановке, тогда мизантропия тебя начинает охватывать только уже в киевском метро. Но здесь меня начало коробить намного раньше. В Страхолесье приезжают рыбачить и охотится много людей. А рыбалка без пива, что охота без бухла. Поэтому контингент здесь летом, мягко говоря, не очень. А еще этот рэп про то как бабы динамят мишу маваши. В такие моменты хочется, чтоб человечество прекратило своё существование. Но, по прошествии пары дней, ты привыкаешь опять к толпе людей, в компании друзей тебе уже легче. И в Зону хочется опять.

Реклама